П`ятниця, 29.03.2024, 14:14
Баламутівський ліцей
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [5]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 19
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Афганістан

Час і досі не загоїв рану –    цей одвічний біль Афганістану

Ведучий 1.Не одним сивим пасмом закосичена ця дата — 15 лютого, день, коли нарештi в далекому 1989 р. закiнчилась для народів колишнього СРСР десятирiчна кривавиця трагiчної вiйни в Афганiстанi. Посивiли до строку юнi нареченi i молоді дружини, чекання вибiлило скронi батькiв i коси матерiв. І, здається, навiки крейдяний пил і пiсок осiли в молодих чубах воїнів-iнтернацiоналістiв.

Очi туманить ядуча сльоза,

Руки скувала утома,

Палить їй душу афганська гроза —

Син не вернувся додому.

В неї вiн був ясночолий, як свiт,

Сонячно так усмiхався,

Ще й двадцяти не було йому лiт,

Юним навiк і зостався.

Ясеночки! Синочки! Сини!

Колосочки вкраїнського поля,

Скільки ж вас не вернулись з вiйни?

Скiльки гибiє ще у неволi?

Ведучий 2.Цими словами ми починаємо лінійку пам’ятi присвяченiй рiчницi виводу вiйськ з Афганiстану, який називається : «Час i досi не загоїв рану — цей одвiчний бiль Афганiстану».

(Пiсня «Афганістан»)

Ведучий 1: 15 лютого виповнилась 25-річниця виведення з Афганістану обмеженого контингенту колишніх радянських військ. В лютому 1989 року закінчилась війна, яка принесла тисячі жертв, сльози і горе в мирні родини. Сьогодні ми  згадаємо героїв тієї страшної війни, полинемо в спогади і хочемо, щоб ці спогади пройшли крізь наші серця. Ми повинні пам'ятати тих, хто її пережив, тих, хто не дожив, не доспівав, не до кохав. 
Ведуч
ий 2: Афганістан о середини 70-х це була одна з найвідсталіших країн світу. У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя. У грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз був зобов'язаний переозброїти афганську армію. І на прохання офіційного керівництва афганської держави надати воєнну підтримку. 
Ведучий
1. Афганістан став горнилом для тих, хто туди потрапив. Він навчив юнаків цінувати дружбу, відданість, любов. І знати ціну життя. Адже воно обривалося іноді у неповних 19 років перед їхніми очима. І терпли юні душі від втрати друзів, тих, хто ще вчора дарував їм своє тепло. 
А потім повертався на рідну землю у цинковій труні. Це все потрібно було пережити. Але вони 19-ти річні свято вірили, що виконують свій інтернаціональний обов'язок.

 Учень. Болить Афган, в душі туман t 
            Ніхто не знає, ніхто не скаже, 
           Коли і де, хто за ким, 
           В чужім краю на землю ляже. 

…Роки летiтимуть, мов журавлi,

Та не полегшає втрата,

Доки ходитиме по землi

Мати солдата.
Ведуч
ий 2:  Ця війна триває і сьогодні, але вже без участі наших солдат. А тоді ж, ідучи у те пекло чужої країни з іншою вірою, вони вірили, що несуть визволення народу Афганістану, тим, хто поневолений. Вони вірили, що йдуть не вбивати, а захищати. 
Ведучий
1. Тисячі наших хлопців загинули в боях і померли від ран, контузій, травм і хвороб, пропали безвісти. Сивіли від горя батьки і матері, ховаючи своїх дітей, сиротіли діти, вдовами ставали жінки в мирний час.  У скількох сімей у траурному обрамлені зберігаються фотографії синів! Одну нагороду заробили вони за проявлену мужність і героїзм - право бути похованим на рідній землі.

Учень. 
Ховали інтернаціоналіста, 
Блищала глухо цинкова труна, 
Нестерпно пахло тополиним листом 
І плач дівочий танув, як струна. 
Руда земля розверзлась чорнорото. 
Чекає хижо мовчки на своє, 
А мати на колінах у болоті обмацує труну: 
«Чи ж там він є?!!» 
Стоять, відводять очі вбік солдати 
І шепотить сержантик ледве чуть: 
«Не велено... Не можна відкривати... 
Не велено...» 
Уже струмки течуть, 
Уже весна така глибока, рання. 
Учора вже летіли журавлі. 
Таке врочисте вийшло поховання: 
Школярики стоять, учителі. 
А голосок дівочий квилить, квилить, 
Соромиться кричати на весь світ... 
Кого клясти, кого назвати винним? 
І що той світ? Хіба він дасть отвіт? 
На хрест сусідній похилився тато, 
Похнюпилися братики малі – 
В селі ховали воїна-солдата, 
У мирному вкраїнському селі. 
Ведучий
2. Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими гробами. Україна втратила близько 4000 молодих хлопців, 6000 стали інвалідами, ще 72 чоловіка залишились в полоні або пропали безвісти. 
Ведуч
ий 1: Третина учасників афганської війни була родом з квітучої української землі. На їх долю випало випробування вогнем і кров'ю. Скільки їх голубооких, русявих і чорнявих синів України загинуло на тій земліі.

Ведучий 2:
Із Хмельницької області для служби в Афганістані призвано 3230 чоловік, із яких 110 - загинули, 2 – пропали без вісті, 83 – стали інвалідами. Вже у повоєнний час понад 200 ветеранів - "афганців"подолян померли від ран і хвороб. 

 

 Учень. Афганська війна – 
Не наша вина 
Ми молодість там залишили 
Щоб ви пам’ятали жили

Учень.Поставте скибку хліба на стакан 
І голову схиліть в скорботі вічній 
За тих, кого убив Афганістан, 
Чиї він душі ранив і скалічив. 

Ведучий 1. Кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочеться помирати, коли ще тільки починаєш жити.Тож запалимо свічку і пам'ять загиблих вшановуємо хвилиною мовчання. 
Ведучий 2. Станьмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемить серце за тих, хто світить нам із небес, а може із підбитим крилом ніяк не перелетить Афганської гори. 
(Хронометр відбиває хвилину).

Ведучий 1. Час і досі не загоїв рану - цей одвічний біль Афганістану. Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану війська, але рани цієї війни кровоточать й досі. Не можуть Матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та Діти - своїх чоловіків і батьків.

Ведучий 2. Усі вони любили життя, любили своїх батьків, своє місто, село. Були вірними дру­зями, жили щасливо і мріяли про майбутнє. Та не всім судилося повернутися до рідних домівок.

1. Стоїть старенька й плаче. Ні, ридає -  

Перед очима в неї похоронка,

І бій, що котрий вже не згасає

І у землі пекуча творонка.

Синочку, рідний, чуєш, як курличуть

У синім небі сумно журавлі?

Вони ж тебе до себе, сину, кличуть,

А ти лежиш в холодній цій землі.

 

2. Я чую, мамо, чую, як співають . 

  Мені над Україною пісні.

Ти не журись, я крила розпростаю

 І прилечу до тебе уві сні.

 Вкраїнським рушником зітру сльозину

 І поцілую в сивеє Чоло

 1. О, синку рідний, мій єдиний сину.

Як хороше б мені тоді було!

 3.Стоїть старенька мати на могилі

І навіть квіти плачуть мовчазні.

Від сина погляд відвести не в силі,

А син довічно житиме у сні.

 

Категорія: Мої статті | Додав: natalja (17.02.2014)
Переглядів: 593 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Вхід на сайт
Пошук
Друзі сайту